Мужик, ти серйозно? Режисери Національного конкурсу ОМКФ-2018 розповідають про свої фільми

logo
392870_muzhik_ti_serjozno_rezhiseri_nacionalnogo.jpeg


13 липня стартує Одеський міжнародний кінофестиваль. До Національної конкурсної програму ОМКФ-2018 увійшло 5 повнометражних і 13 короткометражних стрічок. НВ Style знайомить вас з режисерами і повнометражними фільмами Національного конкурсу.

Драма Коли падають дерева — повнометражний дебют Марисі Нікітюк, який був відібраний до конкурсної програми Panorama Berlinale 68-го Берлінського кінофестивалю.

Фото зі сторінки Марисі Нікітюк в Facebook

32-річна Марися Нікітюк народилася в Києві, в 2007-му закінчила журфак Університету ім. Тараса Шевченка, а в 2012 отримала диплом магістра театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

Працювала журналістом, публіцистом, театральним критиком, є автором п’єс, які неодноразово ставали театральними постановками. Пише новели, повісті. Перша Марисина книга прози Безодня стала в 2016 році лауреатом Міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка. Фільми за сценаріями Нікітюк неодноразово брали участь в міжнародних кінофестивалях і отримували нагороди.

Нікітюк — режисер короткометражок Сказ, Мандрагора, В деревах. У травні 2016-го сценарій Нікітюк до фільму Коли падають дерева став переможцем 10-ій сесії ScripTeast Award, яку проводили під час Каннського кінофестивалю. Нагорода і 10 тисяч євро вручається за найкращий сценарій з Центральної та Східної Європи.

Коли падають дерева — драма в стилістиці магічного реалізму. Це історія 5-річної дівчинки, яка, проводячи літні канікули у бабусі в селі під Харковом, стає свідком трагічної любові між її двоюрідною сестрою-підлітком Ларисою і молодим бандитом. Навколишнє середовище є відлунням диких і занепадницьких 90-х, те ж саме: безробіття по містах і селах, занепад, розквіт криміналу і розквіт народного містицизму.

Після фільму Коли падають дерева розпочала роботу над новим повнометражним фільмом — Серафима.

‒ Розкажіть про фільм Коли падають дерева

‒ Якщо говорити про якусь головну ідею фільму, то це питання свободи і несвободи. Тобто виходу за власні межі. Цьому і присвячене кіно ‒ вірності собі в рішеннях і вчинках. Йти до своїх цілей, мрій, не ламаючись, не відволікаючись на соціум, не піддаючись на провокації, рухатися вперед.

‒ У вас це виходить?

‒ Не завжди.

‒ Можливо, це взагалі якась ідеальна картина?

‒ У житті буває по-різному, але я кажу про глобальний меседж. У нашому суспільстві все ще залишається такий момент, як «не висовуйся». Такий пострадянський поведінковий стереотип. Раніше це було потрібно для виживання, тому що, ми знаємо, були репресії та переслідування. А в 90-ті це все трансформувалося у поведінкову модель: небезпека зникла, але залишився цей принцип ‒ «будь як усі». Саме в цьому контексті я говорю про те, що потрібно рухатися до своїх мрій та життєвих цілей.

Дельта — документальний фільм Дельта Олександра Течинського про людей, які живуть в дельті Дунаю і заробляють на життя важкою працею, але при цьому радіють кожному моменту свого життя.

Олександр Течинський/ Фото зі сторінки фільму Дельта в Facebook

Течинський почав як фоторепортер — працював для Комерсант-Україна і Frankfurter Allgemeine Zeitung. Дебютом в кіно стала документальна короткометражка Сери і сеньйори про хасидів в Умані.

Його фільм Все палає критики називають однією з найбільш обговорюваних стрічок про події на Майдані в 2013-14 році. Стрічка отримала спеціальну нагороду на Міжнародному кінофестивалі документального кіно DOK Leipzig і увійшла до лонг-ліста премії Європейської кіноакадемії.

Монолог Олександра Течинського для НВ Style про фільм Дельта:

Увечері 2 січня 2007 року я встав з-за новорічного столу і сказав «досить» — в надії, що всі полумиски з холодцем перетворяться на черепки. Цього не сталося. Тоді я вирішив бігти до чортової матері, знайшовши першу привабливу точку на карті. Саме так я і опинився у Вилковому.

Блукаючи без діла уздовж каналів, я зустрів двох хлопців, які тягати снопи очерету з човна до городу, їх звали Джонні і Руденич. Хлопці збиралися вирушати в Солоний Кут за новою партією очерету, який треба було ще скосити, і я напросився з ними. Дорогою, поки човен брів по одному з безлічі річкових рукавів, ми випили три літри вина, літр горілки і ще покурили різного.

Набравши повний казан і виходячи з води, Джонні зауважив: Вся Європа яйця миє, а ми чайку зваримо

Я чимдуж намагався ні в чому не відставати від хлопців — і з рештою опинився сам, до середини гомілки у воді змішаним з смердючим мулом, що швидко наповнювала черевики, перед обличчям стояла триметрова стіна очерету, яка приховувала багатокілометрові плавні — і в який бік я б не повернув голову — стіна не зникала, падав меланхолійний сніжок, з туманного неба долинали стогони пролітаючих лебедів, безвідмовна нокія сором’язливо демонструвала відсутність зв’язку.

Ближче до вечора я спостерігав за Джонні, який мив казан після гречки по коліна в річці. Він довго і задумливо водив ним у різні боки. Набравши повний казан і виходячи з води, він зауважив: «Вся Європа яйця миє, а ми чайку зваримо»

Вже потім, через багато років, коли я став цікавитися документальним кіно, мені пояснили що ця фаза роботи над фільмом називається «ресьорч». Ну і оскільки цей самий «ресьорч» був уже зроблений, нічого не залишалося, як зняти кіно. До речі, у мене питання до того хлопця, який назвав це місце українською Венецією: мужик, ти серйозно?

Про що це фільм? Важко відповісти. Як на мене — то занадто багато про що. Знімаючи, мені хотілося, щоб капітан Уілорд зустрівся з Їжачком в тумані і вони спокійно поговорили. Хоча треба сказати, вони обидва не дуже-то і балакучі хлопці. Ну або нехай помовчать. А ось Руденич зате виконає для вас в цьому фільмі соло на бензопилці.

Світова прем’єра документальної стрічки Гоголь Док режисера Аліси Павловської про один з найбільших арт-фестивалів Східної Європи — Гогольфест.

Аліса Павловська народилася в Ярославлі в 1987 році, з середини 2000-тисячних живе в Одесі, в 2012-му випустилася з ВДІКу з дипломом кінооператора.

Аліса Павловська/ Фото з FB-сторінки користувача Ніна Орландіна

Павловська зняла багато студентських робіт, музичних кліпів і кілька короткомтражних фільмів. Прем’єра першого повного ігрового метра Павловської — мокьюментарі Не хочу вмирати — була представлена в Національному конкурсі ОМКФ-2013. Широку популярність здобув її повнометражний ігровий фільм 5 терапія, знятого за серією автобіографічних новел одеського поета Стаса Домбровського, який зіграв у цьому фільмі самого себе. У 17 років він дізнався, що хворий на ВІЛ і будучи наркозалежним, став приймати ще більше наркотиків.

Виробництво нового фільму Павловської Гоголь Док, який покажуть в Одесі, було завершено в квітні цього року.

«Гогольфест мені був завжди цікавий — тому що він збирає навколо себе дуже багато талановитих людей. Мені був цікавий цей феномен. Про фільм мені важко щось казати — просто подивіться його», розповіла Режисер НВ Style в переддень кінофестивалю.

Фільм Тера 25-річного українського режисера Никона Романченка про робітницю кондитерської фабрики Любу, яка живе звичайним життям. Її син перебуває в зоні бойових дій і не виходить на зв’язок. Після цього мати вирушає на пошуки сина на незнайому територію.

Нікон Романченко на знімальному майданчику/ FB-сторінка фільму Тера

25 річний Романченко переміг в 2014-му році в національній програмі кінофестивалю Молодість зі стрічкою Обличчя, про учасників Революції Гідності в Києві.

Цей документальний фільм режисер захищав як дипломну роботу, випускаючись з Карпенка-Карого.

Нікон Романченко розповідає НВ Style про фільм Тера

В першу чергу, мене привабив ритм, а точніше поєднання ритмів і рим конвеєра і певної повсякденності. Також мені був цікавий контраст жіночої природи і холодного верстата. Монотонність і режим очікування, який може перейти в гостре відчуття страху. Це спроба відбити час, в якому перебувала і перебуває досі людина, яку торкнулася війна. Хоча вона стосується не кожного…

Зйомки відбувалися в Тернополі, на кондитерській фабриці Тера, де нас дуже тепло зустріли жінки, які зрештою стали невід’ємною частиною фільму. Іноді ми були настільки зачаровані ними, що коли зняти про фабрику окремий документальний фільм, він був би анітрохи не гіршим. Але це зовсім інше кіно.

Пам’ятаю, коли ми приїхали на інтерв’ю до робітниць фабрики ще до початку зйомок, під час кастингу, нас несподівано вирішили налякати. Ми стоїмо і слухаємо одну з жінок і ставимо запитання. Нас гукає інша жінка, яка просить допомогти їй підняти велику коробку, бо вона одна не впорається. Ми, звісно, відразу йдемо їй назустріч. Підійшовши до коробки, ми починаємо її піднімати, аж ось прямо на нас з коробки вистрибує ще одна працівниця фабрики, і весь цех починає сміятися.В результаті ця сцена увійшла до фільму.

Дебютний повнометражний фільм режисера Тоні Ноябрьової Герой мого часу про молодого хлопця, який нещодавно переїхав до столиці і намагається її підкорити.

Тоня Ноябрьова/ FB-сторінка режисера

Ноябрьова народилася в Києві. Навчалася в Київському інституті культури за спеціальністю «режисура масових свят і заходів». Працювала режисером на телебаченні, а в 2007 році зняла свій перший кліп, Квiнти Скрябіна.

«Взагалі-то, я режисер Олімпіад, концертів та парадів. Але коли вперше потрапила в кіно у 2007 році [зняла кліп для Скрябіна] — зрозуміла, що я пропала. І щоразу шукала можливість туди повернутися. Я просто не могла не знімати», розповідає Ноябрьова,

До своєї першої повнометражної роботи, яку ми побачимо в Національному конкурсі ОМКФ — 2108, Ноябрьова зняла дві ігрові короткометражки, День незалежності і Все буде добре. Крім співпраці з гуртом Скрябін, вона зняла проект #Кращийконцертроку.

Тоня Ноябрьова розповідає про фільм Герой Мого часу

Мій фільм про звичайного хлопця з провінції, який приїхав завойовувати велике місто, столицю. Йому наївно здається, що йому за місяць, «з кондачка» все вдасться. — поставити це велике місто на коліна.

Чому мій фільм такий, тому що мені — вперше в українському кіно, захотілося зняти просту людину, з тих, що щодня бачу на вулиці, проблеми, якої мені знайомі. У ситуаціях, у які вона потрапляє, я впізнаю себе.

Ще мені дуже важливо було, щоб люди в кадрі говорили людською мовою, а не якимись написаними текстами. Тому у мене практично немає професійних акторів — ще одна прикметна риса мого фільму. Вийшло смішне, забавне, тонке і розумне кіно, як мені здається».

8 годин, режисер: Олена Шуліка (Україна 2017)
Mia Donna, режисер: Павло Остріков (Україна, 2018)
** БАТЬКІВСЬКИЙ ДЕНЬ, режисер: Марія Пономарьова (Україна/Нідерланди, 2018)
В РАДОСТІ, І ТІЛЬКИ В РАДОСТІ, режисер: Марина Рощина (Україна, 2018)
ВИХІДНИЙ, режисер: Жанна Максименко-Довгич (Україна 2017)
ГОЙДАЛКИ, режисер: Валерія Сочивець (Україна, 2018)
ЗВ’ЯЗОК, режисер: Жанна Озірна (Україна, 2018)
Затамувавши подих, режисер: Олексій Соболєв (США/Росія/Україна, 2018)
КРОКОДИЛ, режисер: Катерина Горностай (Україна, 2018)
МАГНІТНА БУРЯ, режисер: Ігор Ганський (Україна, 2018)
ПРО МАРКА ЛЬВОВИЧА ТЮЛЬПАНОВА, ЯКИЙ РОЗМОВЛЯВ З КВІТАМИ, режисер: Дана Кавелина (Україна, 2018)
П’ЯТЬ ХВИЛИН, режисер: Яна Антонець (Україна 2017)
ШТАНГІСТ, режисер: Дмитро Сухолиткий-Собчук (Україна/Польща, 2018)

Нагадаємо, що оцінювати роботи українських кінематографістів буде журі Національної конкурсної програми, до складу якого увійшли актриса Катерина Молчанова (Україна), кінорежисер і сценарист Леван Когуашвілі (Грузія), куратор Berlinale Co-production Market Мартіна Блайз (Німеччина) і продюсер Маріанн Слот (Франція ).

ОМКФ — 2018, дев’ятий за ліком, відбудеться з 13 до 21 липня.

Реклама

А поделиться?




Читайте также: