«Ці діти нічого не доведуть»: в Ізмаїлі директора дитячого будинку запідозрили у розбещенні вихованців
На початку вересня поліція почала розслідувати ймовірне розбещення неповнолітніх у дитячому будинку в Ізмаїлі. До правоохоронців звернулася медсестра, яка працює там 20 років. За її словами, про непристойні дії з боку головлікаря будинку повідомили самі діти та вказали сліди на їхніх тілах.
Публікуємо спецматеріал від Громадське, де вони поїхали на Одещину та поспілкувалися з вихователями, активістами, слідством та самим директором, якого персонал запідозрив у злочині проти дітей.
«Це наш секрет»
«Я мама двох доньок. Я просто не могла мовчати. Навіть якщо мене звільнять, засудять, я все одно зробила б це ще раз — зателефонувала б у поліцію», — спілкується з нами Олена Бирка. Вона у світлій формі медичної сестри, постійно відволікається на телефон у руці.
Уже 20 років Олена — медпрацівниця в Ізмаїльському спеціалізованому будинку дитини, фактично з дня його заснування. Тут виховують понад 100 дітей — від народження до 7 років. Здебільшого вони позбавлені батьківської опіки.
Із нами також вихователька старшої групи Олена Щука. Вона працює у дитбудинку 18 років.
Ми спілкуємось біля воріт будинку, оскільки всередину нас не пускають. Ізмаїл, що за 250 кілометрів від Одеси, — у червоній зоні карантину.
Обидві Олени розповідають, як місяць тому кардинально змінилося їхнє життя.
«Тринадцятого числа медсестра ізолятора сказала мені, що побачила у дитини подразнення статевих органів. І коли вона запитала: «Навіщо ти чіпаєш себе?», та відповіла, що це робить Віктор Миколайович. І коли я до неї зайшла, вона сказала мені, що з цим треба щось робити», — пригадує медсестра Бирка.
Відсторонений головний лікар Ізмаїльского спеціалізованого будинку дитини Віктор Проценко.Фото: Вікторія Рощина / hromadske
Віктор Миколайович Проценко — єдиний та незмінний керівник будинку дитини з дня його заснування. Раніше працював лікарем-педіатром в Ізмаїльській міській лікарні.
Дитячий будинок він очолює понад 20 років. За словами працівників, скандалів чи конфліктів із ним не було, і сказане дітьми не вкладалося в голові.
Олена Щука — вихователька групи дівчинки, яка розповіла про директора. Вона вирішила розговорити дітей під запис.
«Я тоді наважилася записати дітей на телефон і запитала — чи скажуть? Вони відповіли, що так, тільки щоб Віктору Миколайовичу не казали, бо то їхній секрет», — розповідає Щука.
Тоді ще дві дівчинки підтвердили те саме.
«Таким чином ми отримали інформацію, що Віктор Миколайович чіпає їх за всі місця, що він із ними грає в усілякі ігри — зайчиків, кабанчиків, розстібає штани, показує пісюн», — кажуть працівниці.
За їхніми словами, саме цих трьох дівчат, віком від п’яти до семи років, Віктор Проценко часто забирав до себе в кабінет як удень, так і ввечері.
«Щодня — і вдень, і ввечері постійно брав дітей. Не всіх, а саме цих трьох. Він забирав їх із прогулянки і повертав перед сном. А щоп’ятниці, коли чергував, брав і на чотири години, і навіть люди казали, що на всю ніч», — розповідає Бирка. Але коли виховательки запитували дівчат про те, чим вони займались, ті нібито відповідали, що це секрет.
На запитання, чи не думали вони, що діти можуть щось перебільшувати чи вигадувати, відповідають категорично:
«Вибачте, але коли дитина каже: «Попісяв біленьким у руку»… Звідки дитина знає, що звідкіля виходить? І в нас не було навіть підозри, що це може бути неправдою», — каже Олена Бирка.
Вона додає, що занепокоєння в неї виникали ще два роки тому, коли одна дівчинка також згадувала Віктора Миколайовича.
«Коли я її мила, вона сказала: «Мийте мене ретельніше. Віктор Миколайович сказав, що дівчинка має пахнути добре. Я сказала про це лікарю. Але тоді про це всі змовчали, не було жодних нарікань. І я тоді промовчала, аж ось до 13 серпня», — пригадує медсестра.
Вихователька та медсестра Ізмаїльского спеціалізованого будинку дитини Олена Щука та Олена Бирка.Фото: Олексій Сопільняк / hromadske
«Ці діти нічого не доведуть»
Віктора Проценка звільнили лише через тиждень після написаної проти нього заяви. Доки від Одеської обладміністрації не приїхала з перевіркою спеціальна комісія, він приходив на роботу, говорив із персоналом та дітьми. Трьох дівчат, які за заявою персоналу могли постраждати, наразі опитали правоохоронці і направили до Одеси на оздоровлення.
«Але моя думка, що ми нікому не потрібні. І ми як співробітники, а діти — тим паче. Я думаю, що ці діти нічого не доведуть, бо вони сироти», — каже Олена Щука та додає, що дівчата постійно «до неї прилипали, нібито шукаючи любові та захисту».
Психологиня Юлія Ніколішена наголошує, що діти віком від 5 до 7 років особливо потребують любові від тих, хто поруч:
«У них уже є розуміння себе як окремої особистості, проте залежність від батьків та піклувальників дуже велика. Діти цього віку робитимуть усе, щоб відчувати любов близьких людей. Це відчуття — запорука психологічного виживання. «Якщо мене не люблять, отже, я поганий» — це домінантне мислення цього віку», — каже психологиня. Вона додає, що в цьому віці з’являється цікавість до відмінностей у тілі дівчат та хлопчиків, тому що закладається фундамент психосексуального розвитку.
Ізмаїльский спеціалізований будинок дитини.Фото: Олексій Сопільняк / hromadske
«Любити дітей — злочин?»
«Якби дітям було погано, я думаю, вони б не спілкувалися зі мною. Щойно я з’являюся на території нашого закладу, вони наввипередки біжать до мене, поспішають розповісти про якісь життєві проблеми, свої сни, про що завгодно», — розповідає нам Віктор Проценко.
Він погодився на розмову після кількатижневого уникання камер. Свою позицію до цього висловив лише кількома постами у Фейсбуці. Там він наголошував, що вся історія є наклепом.
Із ним та його адвокатом ми зустрічаємось у парку біля морського вокзалу Ізмаїла. Віктор Проценко пригадує, що возив сюди і дітей, але запевняє, що лише в присутності вихователів і лише стількох, скільки «вміщалося в машину». Також він довго шукає місце для запису — подалі від людей.
Проценко підтверджує, що справді забирав дітей до себе, але дещо уточнює.
«По-перше, не часто. По-друге, на ніч не забирав, тому що всі діти лишаються спати у своїх групових підрозділах. Забирав у денний час на годину. Але вони самі про це просили. І це було не регулярно, з урахуванням моєї зайнятості. Діти приходили, бо хотіли якогось різноманіття. І коли я заходив, вони просили або посидіти з ними, або взяти з собою», — пояснює Проценко.
За його словами, він із ними майже не грався, а лише давав іграшки. І тим паче — не чіпав їхніх статевих органів.
«Якщо медсестри так кажуть, то сто відсотків це були дефекти догляду. Очевидно, медсестра так жорстко запитала, що нічого дитині не лишилося, як сказати, що це зробила не вона, а хтось інший. Почервоніння — це дефект догляду. Просто дітей треба частіше мити», — сказав Проценко.
Також він запевняє, що не звільнений, а лише відсторонений від посади керівника на час розслідування за нібито його ж заявою.
Проценко запевняє, що досі не розуміє дій персоналу:
«Я можу не влаштовувати когось як головний лікар. Але те, що обрано саме такий шлях — знищення мене як людини, як чоловіка — це для мене загадка. Звісно, були робочі конфлікти, але я не очікував такої підступності. Ми разом створювали та підіймали цей будинок дитини, і я не розумію, як люди, з якими ми так довго йшли рука об руку, могли собі таку інформацію вкласти в голову».
Також ми питаємо Проценка і про «симпатію» до дітей, оскільки саме на цьому ґрунтуються підозри персоналу. Він реагує категорично:
«Звісно, ні. У мене онуки, у мене діти, доньки. Я розумію — до дам, але до дітей — це просто низько, підло, підступно і це не вкладається в жодні рамки».
Проценко каже, що очікує результатів експертиз, і запевняє, що доводитиме свою невинуватість та обов’язково повернеться на роботу.
Руслан Русанжик виконувач обов’язків керівника місцевої прокуратури Ізмаїла.Фото: Олексій Сопільняк / hromadske
Слідство
За заявою медпрацівниці будинку дитини місцева поліція відкрила справу щодо ймовірного розбещення неповнолітніх. Санкція цієї статті — від 5 до 8 років позбавлення волі.
Руслан Русанжик, виконувач обов’язків керівника прокуратури Ізмаїла, каже: «Наразі тривають слідчі дії, призначено низку експертиз. Із дітьми вже проводили слідчі дії, а також планують ще. З ними працюють психологи».
Олена Бирка, яка писала на Віктора Проценка заяву в поліцію, каже, що з 25 серпня до 7 вересня ніхто не займався справою, до того часу не допитали всіх медсестер та вихователів.
«Але нас запевняють, що нібито це на контролі у Авакова і не спустять на гальмах. Але взагалі кажуть, що от він повернеться і всім вам буде погано. Побачимо. Ми сподіваємось на результат», — кажуть працівниці будинку дитини.
Одеська активістка Зоя Мельник каже, що справу можуть загальмувати через зв’язки Проценка в місцевій владі та правоохоронних органах. Зокрема, дитячий будинок входить до структури департаменту охорони здоров’я Одеської обладміністрації, а його керівник прямо відповідальний за діяльність дитбудинку.
«Дружина головного лікаря — ексначальниця управління охорони здоров’я Ізмаїла, вона досі веде медичну практику і має вплив у медичній сфері. Зятем головлікаря є Андрій Дубовий — ексдепутат Ізмаїла, син ексдепутата Кілія Сергія Дубового і племінник ексдепутата Верховної Ради Олександра Дубового», — зазначила Мельник.
Сам Проценко зазначив, що слова про зв’язки — теж наклеп, а те, що його донька якось пов’язана з ексдепутатами, ні про що не говорить.
Одразу після заяви в поліцію підключились місцеві волонтери та активісти.
Голова благодійного фонду «Берегиня» Дарина Гайдукович пригадує, як вони починали:
«Під стінами будинку дитини збиралися активісти, небайдужі містяни, які вимагали відсторонити Віктора Миколайовича на час розслідування. Це і сталося. Він написав у Фейсбуці, що пішов сам. Хоча це трохи неправда, оскільки його відсторонили на день раніше, ніж він написав. Нашою найголовнішою метою було зрушити слідство з мертвої точки, і щоб на час слідства він не перебував поряд із дітьми».
Вона наголошує, що громадськість у подальшому наполягатиме на двох речах:
«В усі будинки такого типу обов’язково повісити камери, щоб можна було контролювати роботу співробітників і умови проживання дітей. І друге — щоб персонал таких закладів знав, що окрім того, що в них є директор, їх може захистити громадськість. Тобто нема єдиновладдя та придушення».
Дитячий омбудсмен Микола Кулеба заявив нам у коментарі, що, на його думку, на самому початку було втрачено дорогоцінний час:
«Від самого початку вихователі звернулися до свого керівництва, а не до правоохоронців. Більше двох тижнів до поліції ніхто не звертався. Звісно, якщо там було якесь проникнення, то встановити це фактично неможливо».
Втім він пояснив, що наразі, окрім судово-медичної експертизи, ще проводять психолого-психіатричну, яка може довести факт розбещення. Також омбудсмен додав, що роботу правоохоронців ускладнюють прогалини в законодавстві:
«Мала б запрацювати ювенальна поліція, яка наділена відповідними повноваженнями. Наразі ж у системі правоохоронних органів відсутні механізми ефективної роботи з постраждалими дітьми. Це ж не тільки “зелені кімнати”, є й інші технології, які діють і в інших країнах світу. У нас це поки питання кількох років».
Наразі слідство очікує на результати експертиз, які можуть стати підставою або для оголошення підозри, або для закриття справи. Вони будуть приблизно за місяць.
Тим часом виконувачка обов’язків директора будинку Тетяна Мітюкова повідомила нам, що на місце Проценка, ймовірно, шукатимуть нового директора.
Дитина тримає в руках плюшевого ведмедика.Фото: Depositphotos
Психологічна травма
Багато питань викликає українське законодавство, яке не встановлює обмежень на кількість допитів дітей у кримінальних справах щодо сексуальних злочинів. Це може призвести до повторної травматизації дитини, а розслідування таких справ може тривати роками, пояснює психологиня Юлія Ніколішена.
«Подолання психоемоційної травми в дитини починається, коли зупиняють насильницькі дії. У цій ситуації прямо розпитувати дитину про події, які її травмували — теж різновид насилля. Це може ретравмувати дитину та звести нанівець загоєння психологічної рани. Кількість таких розпитувань має бути мінімальною, і проводити їх слід тільки за участі психолога», — каже Юлія Ніколішена.
Допитували дітей з Ізмаїльського будинку в так званій «зеленій кімнаті», розповідає активістка Тетяна Чороба. Створили «кімнату» саме для того, щоб мінімізувати психологічне травмування під час допиту.
«Це було перше опитування в такій кімнаті. Вона опоряджена за всіма правилами, повністю шумоізольована. Там є анатомічні ляльки, якими діти, що не розмовляють, можуть показати. Також у цій кімнаті працює психолог, який спеціалізується на опитуванні дітей, постраждалих саме від насильства», — розповідає Чороба. Але додає, що перед цим із дітьми спілкувалися й у відділенні поліції, що не дуже добре.
Також активістка розповідає, що після цієї історії їй почали писати дорослі жінки з різних куточків України, які розповідали, що з ними в дитинстві теж таке траплялося і це травмувало їх на все життя.
«Дуже багато жінок пишуть про те, що в них були спроби суїциду, що вони мали проблеми в особистому житті, коли дозволяли своїм чоловікам так само з собою поводитися. Деякі з них узагалі все життя боялися чоловіків і сексуальних відносин. Тому діти мають пройти повну психологічну реабілітацію, щоб уникнути таких проблем», — каже Тетяна Чороба.
Психологиня Юлія Ніколішена додає, що допомога має бути тривалою, постійною та фаховою. І не тільки для дітей, а й для дорослих, які доглядають за дітьми, що пережили сексуальне насилля:
«Те, як діти зможуть психологічно впоратися та «переробити» все те, що з ними сталося, залежить від того, як ситуацію для себе переживають дорослі, які з ними у відносинах. Психологічну допомогу дітям має надавати одна людина, якій поступово діти зможуть довіряти», — пояснює психолог.
Чому мовчать?
За словами Олени Бирки та Олени Щуки, більшість працівників дитячого будинку і раніше знали про проблему, але мовчали.
«Є в нас співробітниці, які знають. У них на зміні він приходив, лягав спати з дітьми, але зараз спростовують і кажуть, що ми хворі. Напевно, вони не вірять, що все вийде назовні через його зв’язки, а тому краще промовчати», — каже Олена Щука.
Психологиня пояснює це тим, що в таких ситуаціях спрацьовують психологічні захисні механізми (це відбувається за умови будь-якого насилля в родині), коли, наприклад, жінки живуть роками з насильниками у шлюбі, чи матері «не бачать» насилля над їхніми доньками.
«Страх. Саме він паралізує людей перед агресором та насиллям. Зневіра в собі, зневіра в тому, що держава потурбується, зневіра в тому, що закон працює, а справедливість гарантована. І головне: якщо у досвіді людини є насилля, будь-який його різновид, то насилля стає нормою життя, а позиція жертви — зрозумілою та звичайною», — каже Юлія Ніколішена.
