Нищу ворога на всіх напрямках: активістка з Одещини допомагає землякам переходити на українську мову

Оксану Кілафли у Болграді знають як активну волонтерку, яка допомагає збирати допомогу для захисників, плете маскувальні сітки разом з небайдужими мешканцями. А на початку вересня на прохання містян вона організувала клуб вивчення української мови. Адже, як виявилося, багато болградців зовсім не вивчали українську. Якщо знають її, то не розмовляють, а деякі її взагалі не розуміють. Оксана переконана, що мова має значення. Саме тому робить свій вклад у перемогу
і нищіть ворога на всіх напрямках — допомагає бажаючим вивчати і вільно спілкуватися українською. Вона вважає, що таку ініціативу з розмовним клубом можна організувати в будь-якому населеному пункті.

Багато років говорила російською, але перейшла виключно на рідну українську

Родом Оксана з Івано-Франківщини, тому українська для неї рідна не просто формально. 25 років тому доля привела її до Болграду. Це місто, де проживають етнічні болгари, ґаґаузи та інші
національності. Тому між своїми, у родині вони спілкуються болгарською, ґаґаузькою, а з чужими – переважно російською.

Більше того, за словами жінки, декілька поколінь болградців українську навіть не вивчали.

— Ті, хто ходив до школи за радянських часів або у перші роки Незалежності України, українську не вивчали. Наприклад, мій чоловік, він у школі не вчив українську жодного дня. А в інституті йому сказали, якщо ви не вчили у школі, то можете і тут не ходити на уроки української, —
пояснює Оксана.

Вона говорить, що, потрапивши до Болграду, їй теж поступово довелося перейти на російську. Хотіла, щоб її розуміли колеги та замовники на роботі.

— Чоловік просив: будь толерантною, говори так, щоб люди тебе розуміли. Болгарську я не знаю, тому і перейшла на російську. Але я була неправа, треба було починати вчитися розмовляти болгарською, — говорить жінка.

— Доводилось багато спілкуватися з людьми по роботі. Я за фахом інженер-будівельник, наразі працюю у
міській раді. І в моїй сфері діяльності багато специфічних слів. Бувало, казала їх українською, а людина дивилася на мене і не розуміла. То і через це я поступово перейшла на російську. Але тільки тому, що люди просто мене не розуміли.

Оксана Кілафли (ліворуч) під час першого засідання мовного клубуАвтор: Бесарабія.
UA

В родині, зазначає жінка, чоловік створив для неї комфортну мовну атмосферу. Розумів, що вона далеко від своєї маленької Батьківщини. Тому він сам вивчив українську. І зараз розмовляє так, що на Івано-Франківщині думають, що він звідти родом. Коли народилися діти, навіть питання не виникало, якою мовою з ними розмовляти.

У 2018 році Оксана вирішила знову перейти виключно на українську. Її чоловік військовий, він в той час знаходився в АТО.

— Це сталося в один
день. Я встала зранку і вирішила: не буду більше розмовляти російською. Як не розумітимуть, перепитають. Багато чула в перші дні запитань, а чому так? Вважаю, що зробила це запізно, треба було ще у 2014 році. Відчула, що перейти на українську не так вже і просто, бо виявилося, що за ці роки російськомовності забула багато слів.

З часом Оксана помітила, що у місті доволі багато людей, які знають і можуть розмовляти українською, просто вони нею не спілкуються.

Мовний клуб — як все
почалося

З початком повномасштабного вторгнення, за словами Оксани, вона не могла просто сидіти вдома або просто ходити на роботу. Тому включилась у волонтерство, збирали допомогу захисникам, плели з дівчатами маскувальні сітки.

Згодом знайомі містяни почали розповідати про своє бажання опанувати українську, яку ніколи не вивчали. Оскільки жінка була носієм мови, пропонували саме їй створити якісь мовні курси.

Хтось після вторгнення росіян не хотів чути і говорити мовою
окупанта. Комусь треба було підтягнути мову для роботи, а інші хотіли її опанувати, щоб відчути себе українцем, не зважаючи на етнічну приналежність.

— Я маю хобі, займаюсь хендмейдом, на свята допомагаю організовувати майстринь для участі у ярмарках. Наразі на таких заходах ми збираємо допомогу. Майстрині, які виходять на ярмарок, продають свої вироби, а кошти направляють на підтримку ЗСУ. І серед них є дівчата, які давно просили мене організувати щось на зразок клубу, вечорниць, де можна
буде спілкуватися українською, вивчаючи її.

На роботі у міській раді колеги також говорили про бажання навчитися саме спілкуватися українською і пропонували: ну, давай, організуй щось.

Під час одного з благодійних ярмарків у Болграді Автор: з архіву Оксани Кілафли

Сусіди жінки — власники Медового центру у Болграді,
також наполягаючи на актуальності таких занять з української, запропонували збиратися і проводити зустрічі у них у центрі.

— Мої сусіди – золоті люди, чоловік – ґаґауз, а дружина – росіянка. І вони просили мене: навчи нас розмовляти українською. Тож, куди мені було діватися. Якщо стільки людей хочуть. Бо дійсно, просто казати людям: переходьте на українську і не допомагати в цьому, маючи таку можливість, – неправильно. Я можу, хочу і маю час.

Тож наприкінці серпня на свій сторінці у
Facebook Оксана написала такий пост:

Що найсолодше у світі? По-перше — це сон. По — друге — мед. По — третє — наша українська мова. Тому 2 вересня, гарно виспавшись після першого навчального дня, приходьте в Медовий центр, будемо розмовляти українською! Отже. Що будемо
робити? Розмовляти, говорити, балакати, белендіти, триндіти, патякати….І так до тих пір, поки не заговорите з таким галицьким акцентом, щоб, як приїдете у Львів, вам сказали — відразу чути, що ти з Франківська!

Це не нудні мовні курси, а простір для спілкування

За словами Оксани, вона не очікувала, що збереться так багато людей. Під час першої зустрічі усі перезнайомились. Треба було розповісти про себе, звісно, українською. Але таке просте завдання для
декого виявилось складним.

— Ситуація така, що люди, які знають українську, пишуть нею, ведуть документацію не можуть розповідати про себе українською, бо не мають практики спілкування. По собі знаю, я болгарську розумію, але сказати щось про себе – важко. Але клуб для цього і створили, щоб в ньому можна було спілкуватися і практикувати українську розмовну, — зазначає Оксана.

Під час зустрічі Клубу вивчення української мови у БолградіАвтор: Бесарабія. UA

За її словами, найчастіше люди не говорять українською, бо бояться зробити помилки і виглядати смішними, якщо ставитимуть неправильні наголоси, щось не так вимовлятимуть.

— Перше, що я сказала – не бійтеся помилятися. Не знаєте
слово, скажіть його російською, і далі знову говоріть українською, попросіть допомогти інших, але не мовчіть. Я так вчила російську. Не можу слово підібрати, тож вставляю українське. В мене теж був страх виглядати смішною, бо я ставила у російські слова українські закінчення, в мене був акцент. Але все це долається практикою.

У клубі, наголошує жінка, немає суворих правил, важких домашніх завдань, які треба виконувати. Це не нудні мовні курси, а простір для спілкування, куди буде бажання
повертатися. Для кожної зустрічі обирають тему і просто спілкуються.

Під час зустрічі Клубу вивчення української мови у БолградіАвтор: Бесарабія. UA

— На одному з засідань пропонували розповісти цікавий випадок з життя, гумореску, анекдот. Було завдання розповісти рецепт страви, яку готують вдома,
українською. Це все треба для того, щоб людина говорила. Ніхто нікого не змушує, можна не говорити. Але ж це так азартно: всі щось говорять, і ти теж хочеш вставити свої «дві копійки», — з посмішкою розповідає Оксана.

— Грали ми у популярну дитячу гру «Хто я». Досить цікаво, всі кажуть «так» або «ні», але людині треба підбирати запитання, щоб дізнатися, хто ж вона. Тобто в хід йдуть назви предметів, які треба перекласти. Ми вирішили ще раз цю гру повторити.

Спілкування у клубі
проходить у невимушеній атмосфері, за чашкою чаю чи кави, з солодощами. І ніхто, помітила Оксана, не поспішає розходитись.

— Деякі так гарно розмовляли, і коли їм ми робили комплімент, відповідали, що і самі не сподівалися, що так можуть. Люди навіть не знають, чи вони вміють, бо їм не було з ким поговорити, — говорить Оксана.

Щоб проводити такі зустрічі, зазначає жінка, не обов’язково треба бути вчителем. Достатньо просто бути носієм мови, відчувати її на слух, підказувати і
допомагати підбирати правильні слова. Проводити зустріч можуть навіть учні старших класів. Тому таку ініціативу можна легко повторити у інших населених пунктах. Головне, щоб були бажаючі навчатись.

Наразі відбулося вже чотири засідання клубу. Він отримав назву «Клуб солодкої мови». І Оксана каже, що готова займатись цим доти, доки людям буде це потрібно.

— Якщо люди перебороли свій страх, лінь. Якщо вони знають, що вдома їх чекає купа справ, а вони все це лишили і прийшли вчити
українську, то я витрачу свій час, щоб допомогти їм. Я готова допомагати, якщо вони готові вчитись.