У нашому підрозділі — всі добровольці: як живуть і захищають область ЗСУ

«У нас у батальйоні — всі добровольці, вистояли чергу у військкоматі, щоб іти захищати Батьківщину», — так почав розповідь про свій бойовий підрозділ його командир, підполковник Сергій Торба.

Свій шлях батальйон розпочав у місті Тетіїв, Білоцерківський район.

— 24 лютого зранку в Білій Церкві та інших вільних містах Київщини біля військкоматів уже стояли черги охочих захищати Батьківщину, — задує Сергій. — На
Білоцерківщині, звідки більшість наших військовослужбовців, проживає багато відставників, учасників АТО, тих, хто служив. І всі прийшли у перші дні. Комплектувати наш підрозділ ми почали з 26 лютого. Вже тоді я знав, що це буде окремий стрілецький батальйон, який першочергово йтиме захищати Київ і прилеглі до столиці території.

Так і сталось. Як розповідає командир, батальйон вийшов
на бойові позиції вже 9 березня. Це були населені пункти, розташовані на межі Київської і Чернігівської областей. Вели бої поблизу Баришівки, Березані, селища Перемога, Нової та Старої Басані. Звичайно, звільняли їх. Далі їхній шлях ішов до кордону з Сумщиною.

«Ми вийшли на Конотопщину, далі гнали ворога до Бурині. Якщо бачили їхні колони, які відступали, — так то під нашим натиском», — говорить підполковник. — З березня ми воюємо під командуванням генерал-майора Олександра
Нестеренка. Саме з ним заходили на Сумщину і воюємо зараз.

«Підрозділ, яким командує Сергій Торба, вже випробуваний у боях на Київщині й Чернігівщині, вже має бойовий досвід і впевнений у своїх силах. Я не раджу ворогу пробувати на міцність цих хлопців», — говорить Олександр Нестеренко.

Аби краще зрозуміти, хто саме сьогодні захищає Сумщину, я поспілкувалась із кількома бійцями батальйону. Про те, як кожен із них потрапив на війну, — кілька розповідей.

В одного з
них — позивний Козак, але він представився простіше:

«Я тут — чи не найстарший за віком, вже 50+, тож до мене всі звертаються Петрович. В колишньому житті – пенсіонер. До пенсії – служив у війську. Пішов собі кілька років тому на відпочинок і займався підприємництвом. А 24-го вже стояв у військкоматі. Пишаюсь, що потрапив у цей підрозділ.»

Інший співрозмовник Михайло має позивний Продюсер, що найкраще говорить про його колишній рід занять. На моє питання до Михайла, «як Ви
потрапили в цей батальйон» відповів Петрович:

«Наш підрозділ формувався Київським обласним територіальним центром комплектування, як-то кажуть, із коліс. Пунктом збору і точкою формування частини стало місто Тетіїв, куди вже з 27 лютого привозили мобілізованих і прямо на місці визначали кожному посаду за штатним розписом. Мені доручили прямо на вулиці робити перекличку і попередньо
«сортувати», хто з якими спеціальностями прийшов, хто з яким військовим досвідом. В першу чергу записували саме тих, хто воював. Я ходив з папірцем, ручкою, вносив дані у таблицю і повідомляв, разом із представниками військкомату, кому яку посаду приймати. …І тут ніби вже всіх внесли у список, а бачу, стоїть осторонь двоє чоловіків. Підходять і кажуть: «А нас не записали»

— А ви хто за спеціальністю?

— Продюсер і архітектор.

Я подумав, ну куди з таким
досвідом? Але хлопці дуже просились, щоб їх взяли у підрозділ. Я записав і сказав, на які посади їм іти. Ось так у нас опинився і Михайло, і Анатолій. До речі, досить відомий в Україні архітектор», — говорить Петрович.

— А які ще професії у вас «воюють»?

«Та всі: і будівельники, і трактористи, і адвокати, і прокурори, і вчителі, і підприємці… Десь 40 відсотків – це учасники бойових дій. Середній вік – 45+. Всі люди вмотивовані і знають, чого йшли,
усвідомлюють свій вибір. Є батько шістьох дітей, є підприємець, який приїхав з Прибалтики і воює разом із нами. Власне, про кожного можна розповідати свою історію.»

У командира, підполковника Сергія Торби військовий стаж 22 роки. Скажу чесно, я двічі уточнила цю цифру, бо виглядає чоловік зовсім молодим.

«Я в армії з 16 років. Як вступив до Харківського танкового інституту, так
і служив до останніх років перед виходом на пенсію. Кілька років побув «пенсіонером» і знову — на службу. А хто ж як не досвідчені військові сьогодні стане в стрій», — говорить Сергій Дмитрович із позивним Січ.

Сергій згадував службу в АТО, бої під Ізвариним, Савур Могилою, захист кордонів на Луганщині, втрати та перемоги, підрозділ, де він служив:

— Наша 72 Окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців відома своїми бойовими традиціями і знана бойовим духом. Пишаюсь,
що служив там і сьогодні продовжую спілкуватись з побратимами, більшість яких – на передовій.

Коли формували наш окремий стрілецький батальйон, то ми розраховували захищати насамперед Київ та область, але звільнили ці території і сьогодні проводимо стабілізаційні заходи на Сумщині. В наше завдання входить не допустити наближення ворога до кордонів з Україною, попередити будь-які спроби прориву кордону, мінімізувати обстріли з «тієї сторони».

Ми – на самісінькому
кордоні і дуже добре обізнані з ситуацією «там». Часто створюємо противнику «незручності», рятуючи тим самим від обстрілів та руйнувань наші території.

— А як реагуєте на часті зауваження місцевих «Нас обстрілюють, а ми мовчимо? Чому не стріляємо у відповідь?»

— Краще за мене про це сказав наш командувач Олександр Нестеренко після обстрілу ракетами лікарні у Великій Писарівці. «Ракети, що вчора були випущені по території Сумської області, не лишають
сумнівів, що армія рф не припинить обстріл наших громад, якщо просто цього чекати. Ворог розуміє тільки силу і ми готові розмовляти його мовою! Не про все ми можемо говорити одразу, але запевняємо, що діємо ми миттєво. Чекати не будем, коли мова йде про нашу землю та наших жителів!»

І це — не просто слова. Ми виконуємо свої завдання. Знаєте, важко спрогнозувати, наскільки частіше обстрілювали нашу територію, якби ми не захищали наші позиції.

— Ви на Сумщині
вперше? Які у Вас враження?

— Хотілось би побачити вашу область не з вікна військової машини у складі колони. Коли заходили на Сумщину, то на звільнених територіях люди стояли на узбіччях: хтось кивав, хтось хрестив у слід. Як тільки зупинялись, виносили різні гостинці. Там, де стояв ворог, люди натерпілись і це було видно. Зараз налагоджуємо співпрацю з місцевим населенням і щодо допомоги і захисту. Військові ж мають бойовий досвід, знають, як поводити себе під час обстрілів.
Тож навчаємо безпеці мирне населення.

В редакції «Білопільщини» два командири підрозділів, які захищають Сумщину, два Сергії.

— Чи має батальйон все необхідне? Чи є в чомусь потреба?

— В перші дні не вистачало всього. Ділились бронежилетами: спочатку рядовий склад, тоді лише командири отримували. Зараз все
необхідне є: щось своє, щось із захоплених трофеїв. Допомагали і допомагають волонтери. З забезпеченням продуктами, одягом – все нормально. Он, дивіться, Петрович набрав шість кілограмів ваги.

Трофейна машина, захоплена у росіян, тепер слугує бійцям підрозділу.

Сьогодні армія — це вже навіть не та, яку
мали у 2014 році. Досвід, підходи до ведення війни, озброєння – багато чого змінилось. Втім, головною дійовою особою війни є і залишається солдат, боєць, та людина, від мужності, патріотизму, уміння якої залежить наша Перемога!

— А вона буде?

— Неодмінно! Не зараз, не скоро. Ми — на своїй землі і нам відступати нікуди.

— Що треба, щоб її наблизити?

— Вірити нашій Армії, вірити в Перемогу і ще трохи злості до ворога.
Нещодавно почув початок однієї розмови: «Коли в нас в Києві була війна…» Так, для багатьох війна вже «була», вже вона в минулому. Це тривожний сигнал і ми всі повинні зрозуміти, що в минулому вона стане для всіх нас після Перемоги. А поки треба об’єднуватись і разом долати ворога: кожен на своєму місці, кожен в силу можливостей, здібностей і сил, яких у нас багато!