Як Ройтбурд змінив сучасне українське мистецтво: художній стиль, кураторська робота та музей
8 серпня з життя пішов з життя український художник, куратор та очільник Одеського художнього музею Олександр Ройтбурд. Він довгий час боровся з важкою хворобою, але продовжував активно працювати. На початку літа в «Щербенко Арт Центрі» відбулась його остання прижиттєва персональна виставка «Вправи на розкутість», а Одеський музей відкрив оновлену експозицію сучасного мистецтва “ХХ-ХХІ: від двадцятих до двадцятих”, над якою впродовж 9 місяців працювала його команда.
Внесок Ройтбурда у становлення та розвиток нового українського мистецтва називають надзвичайним. У чому унікальність творчого бачення Олександра Ройтбурда, як він разом з колегами створював сучасне українське мистецтво та змінив Одеський художній музей, розповідають мистецтвознавці та колеги художника.
Умів руйнувати канони і будувати одночасно
Ольга Балашова, голова правління ГО «Музей сучасного мистецтва»:
Олександр — один з найяскравіших представників української нової хвилі, які з’явилися в пізній радянський період, наприкінці 80-х років. Це були дуже молоді, зухвалі, прекрасні люди, які руйнували всі канони і фактично створювали те, що ми називаємо сучасним мистецтвом в Україні. Вони закладали перші цеглинки в цю хистку структуру і, як казав сам Олександр: «Ми тоді могли лише уявляти, що таке сучасне мистецтво, сучасний художник, сучасний куратор, що таке виставка сучасного мистецтва». Вони знали, що можна побудувати дім. Але ніхто з них не знав, як, тому робили все інтуїтивно.
Ройтбурд був блискучим художником. Це, певно, найважливіший його внесок. Він був постмодерністом, живописцем, який дуже тонко відчував форму і пластику живопису. І тут на нього дуже вплинуло нонконформістське середовище, в якому він зростав, навчався, переживав становлення. У фактурі його живопису відчувається вплив Юрія Єгорова і Теофіла Фраєрмана. При цьому він дуже самобутній. З усього пласта культури протягом життя він генерував вир візуальних сюжетів і образів, які чисто є ройтбурдівськими, та дуже вільно з ними поводився, бо був надзвичайно ерудованою людиною. Ще такої дуже радянської інтелігентської книжкової культури.
Його найпотужніша серія «Всетидневният живот в Помпей» — це чисто постмодерністська інтерпретація дуже важливих міфологічних культурних сенсів.
Фото з особистого архіву Дани Павличко
Дана Павличко, Олександр Ройтбурд та Ольга Балашова (2016 рік)
Він умів руйнувати і будувати одночасно. Як і все його покоління, він закрив певний пласт мистецтва і забезпечив неповернення до нього. А з іншого боку, це була людина надзвичайної творчої природи, яка створювала мости для взаємодії, взаємопідтримки між настільки різними людьми. Це була людина, яку знали всі і яка знала всіх. Він був авторитетом для дуже багатьох кіл, які не перетинаються між собою. Його ерудованість і масштаб особистості притягували.
І це той випадок, коли людина любила не себе в мистецтві, а мистецтво в собі та в інших. Він дуже опікувався іншими художниками. Хотів, щоб вони відчували себе затребуваними, важливими і включеними в художній процес. За останні чотири роки, коли він очолив Одеський художній музей, там відбулося більше виставок важливих українських художників, ніж за всі роки незалежності. При цьому він дуже мало говорив про себе і дуже багато приділяв уваги іншим: безпомилково точно давав характеристики, знаходив слова, знаходив описи, можливість захоплюватися іншими. І, мені здається, це надзвичайно рідкісний дар для художників, які дуже часто зосереджені на собі. Особливо в Україні, де вони не мають достатньо визнання. Особливо ті, які на це дуже сильно заслуговують.
Одеський музей в тому вигляді, як він є, безумовно, є пам’яткою Олександру. Я думаю, що він має отримати ім’я Ройтбурда. Але хіба у нас є музейна зала, куди ми можемо прийти і уявити що це за масштаб художника був? Немає такого простору. 14 жовтня йому мало б виповнитися 60 років. Дуже важливо побачити його ретроспективу, гідно осмислену з філігранною кураторською роботою, яка могла б цей доробок показати і проявити.
Мав інклюзивну оптику і писав всіх людей на світі
Наталія Кривда, докторка філософських наук, культурологиня:
В одному зі своїх інтерв’ю Олександр Ройтбурд сказав «я продукую сенси». Погодимось: це ключова місія художника і мистецтва. Мова мистецтва ефективніше, проникливіше, яскравіше говорить про найбільш важливе, мистецтво дарує нам велику символічну Мову осмислення світу. Ройтбурд давав і буде давати нам мову сенсів. Дуже часто назви його полотен перегукуються з класичними сюжетами — «Авіньйонські дівчата», Рембрандт, Караваджо, «Видіння отрока Варфоломія» і багато іншого. Але класична назва — лише привід для входження у світ асоціації, які автор примушує нас почати відпрацьовувати. Класичний сюжет може навіть не зчитуватися на полотні, нові-старі персонажі живуть в нових-старих історіях: так митець кричить нам про вічне і скінченне, про кожного з нас, нашу любов, секс, покору, примхи, глупоту чи злети до небес.
Іронія, туга, світла любов, скепсис до своїх персонажів і пронизливе бачення їхньої недовершеності. Унікальна серія автопортретів Ройтбурда — як художник бачить себе в світі і світ в собі. Знаменитий портрет 2009-го «Автопортрет в червоному» — зверніть увагу, голова художника прикріплена до тіла догори дригом. І це про інклюзивну оптику, якою користується художник: він пише мене, вас, всіх людей на світі як різноманітних і об’ємних, на його полотнах живуть старі євреї, молоді красуні, тварини з дивними очима, політичні діячі, які, можливо, і залишаться в історії виключно тому, що їх написав Олександр Ройтбурд.
Він був учасником Майданів у Одесі і в Києві під час Революції Гідності. Він говорив про кров і лють, примирення і ношу. А далі — усвідомлений і мужній перехід до сфери практичної діяльності. Це — справжній подвиг для дійсного художника спробувати «витягнути» цілий великий музей, зробити його простором думання, навчання, зробити цікавим, живим і потрібним громаді міста і, зрештою, світові.
Музей багатий, розкішний, але такий, що потребує величезного фінансування, систематичної виставкової роботи. І найперше — роботи зі смислами. Те, що місцева влада активно опиралась виборам художника на посаду директора, говорить про абсолютно правильність його шляху.
Мистецтво і художні практики можуть виконувати функції декоративного, «того, що після фуршету» (як колись сказала одна моя колега). Така діяльність ніби «оформлює» існування, робить його «красивеньким» чи «веселеньким». Варто ж творити/розвивати/захищати істинне, сутнісне мистецтво, що тисячами голосів говорить про любов і ненависть, про смисл життя і смерті, про місію і відповідальність, про щасливу людину і нещасне людство… І це — мистецтво великого українського художника Олександра Ройтбурда, унікальність художнього доробку якого робить славу країні.
Зустрів світове визнання, але повернувся в Україну
Костянтин Дорошенко, куратор та арткритик:
Олександр Ройтбурд завжди переймався культурним процесом, був не лише енергійним просвітником, але й справжнім хрестоносцем сучасного мистецтва. Він підтримував інших митців, рекомендував їх своїм колекціонерам, що притаманне геть не кожному художнику. Саша перманентно переймався інституціоналізацією сучасного мистецтва в Україні, розуміючи його значення для побудови відкритого суспільства, подолання тоталітарної матриці світосприйняття.
У 90-х був представником Фонду сприяння розвитку мистецтв в Одесі, головою наглядової ради Центру сучасного мистецтва Сороса — Одеса, в самій появі котрого левова доля зусиль, зв’язків, енергії Олександра.
На певному етапі розчарувавшись у можливості побудувати міст між сучасним мистецтвом та українським суспільством, він поїхав до США, де зустрів світове визнання — придбання роботи до нью-йоркського МоМА, участь в головному проєкті 49-ї Венеційської бієнале. Але при першій можливості активізувати українську мистецьку сцену повернувся, очоливши 2001 року Галерею Марата Гельмана в Києві.
Олександр Ройтбурд та Гаральд Зееман, 49-та Венеційська бієнале (2001). Фото з особистого архіву Костянтина Дорошенка
Ройтбурд був серед тих, хто формував колекцію майбутнього PinchukArtCentre, зробив революцію в Одеському художньому музеї.
На відкритті його першої персональної музейної виставки в Україні «Розіп’ятий Будда» в Музеї культурної спадщини в Києві (2001 р.) Марі Йованович, тоді заступниця посла США в Україні, сказала: «Ця людина — міст між українською та американською культурою». «Людина і міст», так, перефразовуючи метафору Маяковського про товариша Нетте, «пароплав та людину», назвало тоді інтерв’ю з Ройтбурдом одне з українських видань.
Він був дійсно мостом — між різними мистецькими угрупованнями, поколіннями, представниками культури, науки, політики, бізнесу. Одним з ініціаторів загальнонаціонального цивілізованого діалогу, котрий ми все ще не вибудували. У своїх підходах Олександр дозволяв собі суб’єктивність, компроміси, емоції, іноді хибив та розчаровувався, проте тримався обраного шляху.
Серед останніх революційних для нашої культурної ситуації ідей Олександра Ройтбурда — музейна реформа. Він пропонував створити загальнонаціональний відкритого цифрового каталогу фондів усіх музеїв України і хотів почати з ОХМ, надати приклад. Це велика робота, що наштовхнеться на бюрократичний та інший спротив. Але вона необхідна Україні, виводячи сам підхід до культурної спадщини та її усвідомлення громадянами на принципово новий рівень.
Хрещений батько для багатьох
Бьйорн Гельдгоф, артдиректор, PinchukArtCentre:
Олександр Ройтбурт стояв біля колиски українського світу сучасного мистецтва і відтоді став хрещеним батьком для багатьох і пам’ятником нам усім. Неймовірна людина, сповнена гумору, любові до життя та мистецтва, яка завжди вела захопливу розмову та надзвичайно розумну дискусію. Ми будемо дуже сумувати за ним, але він ще довго залишатиметься з нами, оскільки ніхто в Україні його не забуде. Його робота як художника, директора музею, мислителя та організатора буде жити в багатьох з нас і у багатьох проєктах, які він розпочав, надав повноваження та вплинув на них.
Дав реальний імпульс для розвитку Одеського музею
Ірина Тофан, мистецтвознавиця:
Одеський художній музей під керівництвом Ройтбурда змінився так стрімко і сильно, що починаєш вірити в можливість подібного ривка для будь-якої інституції в Україні.
Мені здається, що цей реальний імпульс для розвитку музею — не менш важлива спадщина Ройтбурда, ніж його твори і виставки. Робити тут і зараз — принцип, який дозволив оновити ОХМ у найкоротші терміни попри всі божевільні бюрократичні та фінансові перешкоди.
Кілька років тому все почалося з постів у соціальних мережах музею і на особистій сторінці Ройтбурда у Facebook про те, що ось цій конкретній картині потрібна рама, а ось цій — реставрація. Так просто і чесно. Тоді це здавалося безнадійною краплею в морі: дах музею протікав, відвідувачів майже не було, як і в цілому інтересу до музею у більшості людей. Нині у ОХМ є оновлена експозиція, відремонтовані приміщення, клуб меценатів, популярні івенти, популярність і довіра публіки. Виявилося, що можливо все.
Одна з важливих ініціатив, про яку говорив Ройтбурд, — новий депозитарій для фондів, в якому могли б розмістити колекцію музею і розширювати її. Споруда сучасного сховища для творів мистецтва зараз теж здається недосяжною метою, яку затьмарюють тисячі «неможливо» і «не зараз». Але завдяки змінам, що вже відбулися з музеєм під керівництвом Ройтбурда, і досвідом, який є у всіх нас, що підтримувати музей — легко і важливо, — ця ідея повинна втілитися.
Людина, яка замінила собою інституцію
Ліза Герман, арткриткиня та кураторка:
Ройтбурд був постаттю, яка є неймовірно показовою для всього українського культурного процесу, тому що насправді, окрім того, що він завжди був художником, а останні декілька років директором музею, він був куратором, одним з перших кураторів саме сучасних експозицій. Він був таким собі поєднувачем різних спільнот: покоління старших художників, у яких вчився, та своїх сучасників. Він був культурним активістом.
І це насправді дуже показово для українського процесу, тому що такі люди, як Ройтбурд — їх не так багато — по суті своєю енергією, творчим та організаторським талантом, харизмою заміняли роботу цілих інституцій, яких в Україні не було і фактично немає. Тим, чим мали б займатися музеї або великі організації, займалися такі, як Ройтбурд, люди. Вони просто розуміли, що живуть в оточенні талановитих сучасників, що довкола дуже багато сучасного мистецтва, яке немає де показувати. І тому Ройтбурд брав, знаходив в 90-ті доступ до приміщення старого театру в Одесі і робив там виставку. Її дуже цікаво вивчати за архівами, тому що це зараз виглядає таким дуже сміливим експериментальним кураторством, але тоді це було просто єдиним доступним приміщенням. Треба було щось робити в тих умовах, на тих руїнах.
Дійсно унікальною його постать робить відчуття часу, його потреб, надзвичайна ерудиція. І просто неймовірне жертвування своєю енергією на те, щоб щось відбувалося, — не тільки в практиці художника Олександра Ройтбурда, але й спільноти навколо. У ньому завжди проступала ця потреба та бажання ще щось організовувати, робити.
Як тепер ми розуміємо, логічна кульмінація його практики — це очолювання Одеського художнього музею. Це ідеальна фігура для директора музею, таку спеціально не придумаєш. Так збіглося, що це людина, яка любила мистецтво, розуміла мистецтво та мала оцей талант збирати навколо себе людей, рухати їх усіх.
За неймовірно короткий період йому вдалося з провінційного звичайного музею зробити найбільш модний, відвідуваний класичний музей країни
Звичайно, це життя — помирають великі люди, неординарні особистості. Раніше чи пізніше всі йдуть, але процес триває. Трагедія нашої країни в тому, що людина замінює собою інституції. Все тримається на ентузіазмі, на окремих особистостях. Разом з людиною помирає функція, місце. Коли це не підхоплює держава — такі втрати особливо відчутні.
